UKR, 2024.
Присвячується прадавнім УКРАМ, які викопали Чорне море і насипали Карпати.
Та титанам ЗСУ сучасності.
Розробка: Ігор Томенчук та студія ТАРТ.
Легенда про стародавніх укрів
Кажуть старі перекази, що в глибоку давнину, коли ще світ був молодим і не сповненим тими межами, які знаємо нині, жили на цих землях люди дивовижної сили й відваги. Називали їх укри. Вони були велетами духом і тілом, а серце їхнє палахкотіло жагою до свободи, немов вічний вогонь у нічному степу.
Укрів не можна було зломити: вони не знали ані рабства, ані страху перед завойовниками. Для них сонце вставало не над полями, а над їхньою гідністю; зорі світили не на небі, а у вільних душах. Вони були дітьми степів, вод, вітрів і гір, і все, до чого торкалася їхня рука, ставало частиною великої легенди.
Перекази розповідають, що саме укри викопали Чорне море. Коли сонце надмірно пекло землю, і люди страждали від посухи, зібралися велети-укри на раду. Вирішили вони вирити величезну чашу для вод, аби напоїти землю й утамувати спрагу своїх нащадків. Де стояв степ безкраїй — там почали вони копати, кидати землю далеко за плечі. Кожен удар їхніх рук відлунював громом, а кожна грудка землі, кинута вбік, зростала в пагорб. Так і викопали море велетенське, яке нині ми Чорним називаємо.
Але земля, викинута з глибин, не пропала марно. Складали її укри у високі насипи, що простяглися вздовж заходу. І так постали гори Карпати — твердиня для народу, оберіг від ворогів, символ непорушності й сили. Кажуть, що кожна скеля там пам’ятає дотик рук древніх укрів, а кожна річка, що спадає з гірських вершин, несе у собі їхню вільну пісню.
Слава про укрів ширилася далеко. Вороги з далеких країв намагалися підкорити цих людей, та не раз поверталися з нічим. Бо не мечі й не списи були головною зброєю укрів, а їхня єдність і незламність духу. Вони вірили, що людина, народжена вільною, не може жити під тягарем неволі. І навіть тоді, коли доводилося йти у безнадійний бій, укри не схиляли голови. Їхня кров, пролита на рідній землі, зрошувала поля і давала силу новим поколінням.
Кажуть, що душі укрів не зникли. Вони розчинилися у землі, у воді й у небі над нами. Вони живуть у вітрі, що розгойдує жита; у хвилі Дніпра, що шумить, мов давня дума; у зорях, що палають над Карпатами. І кожен українець носить у собі іскру того первісного вогню, яким палали серця давніх укрів.
Тому й сьогодні, коли темні хмари нависають над нашими землями, коли випробування стають тяжчими за камінь, народ український не скоряється. Бо у його жилах — кров тих, хто створив гори і моря, хто збудував світ для свободи.
Легенда ця — не лише пам’ять про минуле, а й дороговказ у майбутнє. Адже кожен з нас є спадкоємцем укрів: тих, хто не боявся долати неможливе, хто у глибині душі завжди обирав волю. І поки ми пам’ятаємо про це, доти стоятимуть Карпати, шумітиме Чорне море і співатиме українська земля.
Бо сила народу — у його пам’яті. А пам’ять про укрів — то нескінченна пісня про мужність, любов до свободи й непорушну віру в майбутнє.
